Про війну в Україні говорили вже за кілька місяців до її початку. Стягнені до українського кордону російські війська, американська розвідка, оголошення дат нападу – це все здавалося мені нереальним. Я ніяк не могла усвідомити, що обговорюю з друзями ймовірне бомбардування Києва. Чи хтось міг би допустити до себе думку, що на його місто полетять ракети? А все ж мої знайомі вступати в Територіальну оборону й проводили вихідні на полігонах, проходили навчання з тактичної медицини, подруга замовила рацію, інша купила лопату, щоб розчищати завали, друг-журналіст отримав акредитацію в зону бойових дій. Мої приготування до війни, якщо це можна так назвати, полягали лише в тому, що я ще більше читала про війни минулого, тому тепер мене вдома чекає недочитаний «Сад відпливає» Іди Фінк. Коли в останню суботу до війни я йшла в кіно, то думала, що цей сеанс, можливо, буде останнім на дуже довгий час, і це був, здається, єдиний момент, коли я прийняла цю дійсність.
Попри це війна заскочила мене зненацька. У четвер 24 лютого вранці мене розбудив дзвінок від мами. «Росіяни на нас таки напали», – сказала вона. Це був єдиний день, коли я так сильно боялася. Зараз я також, звісно, відчуваю страх, але вже геть іншого штибу – монстр, чиєї появи ми чекали, прийшов і сидить із нами в кімнаті. Ми вчимося жити в тіні його паралізуючої присутності.
Czytaj także
Rocznica naszego ślubu
Хоча в моєму випадку цей монстр радше дивиться на мене з екрану телефону. Першого дня я взяла дитину й перебралася до батьків, але ми досі залишаємося в Києві. Це не найбезпечніше місце, однак нам пощастило – навколо нас не видно слідів війни, навіть її відголоси я чую досить рідко. Тож мене лякають новини, не повітряні тривоги. Це не перші воєнні дії, які ми можемо спостерігати онлайн, проте мені ще ніколи не доводилося переглядати в Інстаграмі фото знищених будинків моїх друзів. Тепер це не хтось незнайомий, а мій троюрідний брат, який ще 2014-го року був поранений під час інвазії Росії в Луганській області, знову захищає нас у лавах української армії; це машину моєї колеги, вчительки польської мови, обстріляли окупанти (три людини загинули, серед них її мама – це вже звучить, як статистика, але тільки не для неї); це моя студентка провела 2 тижні в оточеному Гостомелі (без води в крані, без опалення, а останні 3 дні – без газу).
