дивлячись на свою цілковито здитинілу маму, думаю про те, що саме вона, мало що розуміючи, може бути носієм важливого послання. Адже тепер не знов війна, а та сама війна, разом з якою вона з»явилася на світ у цьому місці.
Дивлюся на свою стару і хвору маму новим оком. Розумію, що ніякими зусиллями не зможу віднести її у пивницю не тільки з нагоди цих частих повітряних тривог, але і у випадку, щільного обстрілу чи бомбардування. Найспокійніше їй буде до останнього залишатися у власному ліжку на поверсі. Між іншим, на цьому самому ліжку вона народилася. Вже тоді, коли світова війна почалася. На той час – у вигляді російської окупації, визволення західно-українських земель. Попросту ще нічого не розуміла.
Її війна прийшла по неї через чотири роки. Парадоксально, але теж у вигляді російської окупації. У пивниці, куди я не збираюся її ще раз носити, ще збереглися вишкрябані дати радянських бомбардувань. А потім прийшли солдати, які шукали поживи і житла. І от тоді мамині батьки, які вже пережили українську поразку двадцять років тому, нічого не змогли зробити, щоби захистити малу від травми. Такої сильної, що – мені завжди здавалося – залишила її назавжди у тому віці. Так вона там і прожила. Так і я ціле своє дитинство провів у тіні травмованої чотирирічної дитини. Довго поборював цю традицію, намагаючись не передати естафети дітям. Ясно, що щось тай передав. Сподівався, що вбережу від того принаймні найменшого. Але ні, спіраль загорнулася так, що він отримав нагоду бачити дитячий страх бабці і реакцію на це його тата.
Тим часом, дивлячись на свою цілковито здитинілу маму, думаю про те, що саме вона, мало що розуміючи, може бути носієм важливого послання. Адже тепер не знов війна, а та сама війна, разом з якою вона з»явилася на світ у цьому місці. І у ній застигла так, як війна застигла у ній.
