У 2014 році серед численних інших матеріалів про війну з Росією на Донбасі я звернув увагу на дуже дивний факт. Це було інтерв’ю, яке дав російському регіональному виданню військовий, що воював на околицях Луганська, на чужій для нього землі. Серед іншого він розповів, що забрав із собою додому, у російську глибинку, дитячі малюнки, які знайшов у підбитій українській бойовій машині. Такі малюнки надсилали українським воякам діти, аби підтримати їх. І коли російський кореспондент поцікавився, чому він забрав ці малюнки собі, росіянин відповів приблизно так: “Тому що вони були якісь світлі, сповнені любові”.
Мій батько народився в Норильську, за Північним полярним колом, під час Другої світової війни. У Норильську взимку тижнями не сходить сонце. Батько був немічним і мав рахіт. Моя бабця, яка походила з Красноярського краю Росії, після війни привезла його до діда з бабою, які жили на Черкащині в Україні, де багато соняшників, тепла і любові.
Коли я востаннє бачився зі своїми російськими родичами в Санкт-Петербурзі у 2003 році, кремлівська пропаганда вже набирала силу. І я дивувався тій гіркоті, з якою родичі говорили про те, що “Україну відрізали від нас по-живому”. Я доводив, що для того, аби до нас приїхати, варто просто купити квитки і сісти на поїзд. Між нашими країнами ніколи не існувало візового режиму. Проте ці цілком освічені та інтелігентні люди переконували мене, львів’янина, що у моєму місті досі стріляють. Лише згодом, через багато років, мені вдалося наблизитися до розуміння причин їхньої гіркої образи.
Я готувався до початку цієї війни. У своєму помешканні неподалік Києва я зробив усі дрібні ремонти, на які в мене давно не вистачало часу. Ми з дружиною повикидали все зайве. Перед самим від’їздом, коли вже було чути вибухи, я підлив квіти. Знайома письменниця і водночас військовослужбовець Збройних Сил розповідала, як вимила підлогу у квартирі у Криму, коли покидала її назавжди. Ті, хто туди мав прийти, мали знати, що власники залишали житло сповненим любові. Але ця любов була призначена не для загарбників. Мені видається, що ми хотіли несвідомо показати, що ми любимо це місце і не можемо завдати йому шкоди навіть залишаючи.
