Думаю, як почати цей текст про війну, з якого боку до нього підійти. Як вибудувати оповідь, звідки брати її логіку, якщо все, що було впорядкованим безповоротно змінилося. Логіки не існує, їй перебили хребет.
Усвідомлення назавжди втраченого звичного життя приходить страшенно повільно: навіть сидячи у запліснявілому підвалі дев’ятиповерхового будинку в Києві, в помешканні якого прожила останніх шість років, і слухаючи гуркіт танків і БТР-ів, здригаючись разом з бетонними стінами від вибухів ракет, якась частина тебе намагається переконати, що все це – непорозуміння, сон, що це не насправді. Що ти будь-якої миті можеш просто піднятися до себе в помешкання, одягнути піжаму і лягти в своє затишне ліжко. Або домовитися з подругою і зустрітися з нею в кав’ярні на Подолі. Або взути улюблені сині кросівки і пробігти своїх 12 кілометрів Оболонською Набережною. Або відвести доньку до затишної майстерні на піддашші дому, захованого в живописному дворику на вулиці Хмельницького. Вона якраз почала вчитися малювати людські постаті.
Якісь підозри починають виникати, коли ти дивишся, як першого і другого дня після початку ракетних обстрілів з вічно забитого автівками двору один по одному зникають автомобілі. Коли спостерігаєш, як цілі родини тягають валізи і клунки до багажників. Коли визираєш у вікно кухні і бачиш свого чоловіка: він намагається полагодити ваш автомобіль. А тим часом з-за вікна спальні лунають чужорідні, незнайомі, відразливі звуки, що роздирають повітря: гуркіт БТР-ів і рясні обстріли.
Твоя подруга гірко ридає в телефон, бо вона, у відносно безпечнішому місці, набагато краще і швидше усвідомлює, що проти нас ведеться справжня війна, що нас хочуть знищити. Ти її заспокоюєш, водночас повідомляючи доньці про неможливість піти до школи.
